Бот - Страница 110


К оглавлению

110

Фрактальна геометрія та наука про хаотичні системи не просто взаємопов’язані. Вони є різними проявами одного й того самого. Нерідко можна почути, що фрактали — це найгарніший прояв хаосу.

LXXXIX

П’ятниця, 28 серпня, 19:12 (UTC –4)

Головна зала корпусу «DW» 

— Он вони!

— Всі?

— Не знаю, тридцять точно є…

Ральф потягнувся до внутрішнього телефону і викликав технічну кімнату:

— Оскаре, зменш світло. Вони мусять бачити зображення.

…Екран змонтували без проблем. Алан Ґрінлон виявився непоганим зварником. За годину з швелерів та двотаврових балок, що лишились з часів спорудження комплексу, інженер змайстрував дві L-подібні опори на даху «DW» блоку. До них болтами прикрутили футляр, з якого розкручувалось біле полотно кінотеатру. Для того, щоб екран не зірвало поривом вітру, по периметру його обклеїли скотчем.

Проектор приклеїли (також скотчем) до стільчика, а сам стільчик закріпили на тумбі витяжної вентиляції. Щоб уберегти від пилу, апарат накрили плівкою. Ємельянов допоміг з дротами, з’єднавши комп’ютер у головній залі з проектором. Через три години після початку робіт конструкція була готова, і Тимур поліз на дах налаштовувати чіткість та вирівнювати картинку, що проектувалась на полотно.

Щит розміщався з північної сторони будівлі. Полотно трохи повернули на захід — зорієнтували на пласке підвищення, що, наче висунутий язик, тягнулось до лабораторного комплексу з північного заходу і обривалося перед самою загорожею. Насамкінець Ральф Доернберг відрегулював прожектори, встановлені на карнизі, щоб освітлювали ту ділянку, де ймовірно розташуються боти.

Боти з’явились відразу по сьомій, щойно ніч вступила у права. Ральф, Ріно, Лаура, Алан, Ігор і Тимур чекали на них. Тіани не було. Сказала, що не хоче цього бачити. І Кацуро не показувався цілий день. Штаєрман і Ґотто засіли в апаратній; вони мали контролювати яскравість прожекторів і слідкувати за тим, щоби боти не намагалися знову підкопатись під загорожу з південного боку комплексу…

— Притлуми світло, — повторив Ральф і відклав трубку.

Штаєрман послухався. Прожектори зблякли. Боти підступили ближче.

Цього разу «малюки» виглядали жалюгідно. Брудні, зарослі, страшенно худі — зграя напівдохлих скелетів. І тільки очі раз по раз люто спалахували, відбиваючи світло потужних ламп. Двоє, схиливши голови, намотували кола, як і ті, що «зависли» під час Пурітамського побоїща. Більшість розсілись на брилах чи прямо на піску, тримаючись подалі від центру освітленого овалу. Кілька «малюків» клювали носом. Боти нагадували безпритульних хлопчаків, які не знають, що робити і куди податися. Видовище навіювало сум. Існування психоістоти певною мірою реабілітувало дітей.

Тимур запустив передавальний пристрій. На нього чекало повідомлення:

...

БОТИ ТУТ

...

Чудово. Тоді продовжимо.

Хлопець розгорнув на повний екран заготовлену заздалегідь ілюстрацію — наступне зображення множини Мандельброта, отримане наближенням симетричних голок, на яких він закінчив демонструвати фрактал зранку.

...

Подобається?

Мовчання…

Більшість ботів перебували в напівсонному стані, немов оси в листопаді — ледве живі, але ще можуть вжалити. Вони катастрофічно потребували сну. І тільки троє чи четверо витріщались на проекційний екран. Часом хтось із них відходив, буквально вирубаючись на ходу. На його місце заступав інший, хоча жодного разу кількість «глядачів» не перевищила чотирьох. Схоже, психоістоті цього було достатньо.

Збігло кілька хвилин.

— Чому воно не озивається? — нахмурилась Лаура.

— Не знаю, — Тимур кусав губи, — гадаю, мовчання слід розцінювати, як… схвалення. Може, потвору аж заціпило від… від такого…

Дівчина скептично глипнула на українця.

— Ти певен?

Час спливав. Не знімаючи зображення з проектора, Тимур готував ще один малюнок, чортзна-як глибоко поринувши у множину Мандельброта. Він нічого не вигадував і наблизив центральну частину попередньої фігури. Що далі, то більш незбагненними ставали малюнки. Нутрощі фрактала нагадували водночас і океанську безодню, і віддалені космічні галактики, і разом з тим щось дуже знайоме: блискавки чи розгалуження капілярів.

Зображення пішло на проектор. Боти завовтузились. Тимур не міг сказати напевне, чи то йому не приверзлося. Чи то дійсно була якась зміна у поведінці ботів, коли він поміняв зображення, чи йому здалося, бо він чекав, що боти якось реагуватимуть?

Почекавши ще з півхвилини, хлопець переконався: жодної осмисленої реакції не було. Нічого подібного до того, що відбувалося з «малюком» сьогодні вранці.

— Чувак, ми що, так і сидітимемо і тупо втикатимемо на них? — напосідала Лаура, нервово витираючи рот долонею. Її темні очі немовби підсвічувалися зсередини двома кишеньковими ліхтариками. Так і блискали з-під окулярів. Дівчина щось придумала. — А що ти будеш робити, коли закінчаться фрактали?

— Я не знаю, — сердито відказав програміст. — Треба спробувати домовитися.

— Ну так давай, домовляйся, — з притиском проказав Ральф.

Цілком механічно Тимур провів ще одне наближення, як і минулого разу збільшивши центральну частину фрактального малюнка, отриманого на попередньому етапі. Кардіоїда, яку Ріно Хедхантер охрестив «дупою з бородавками» і яка, здавалося, безслідно зникла на трьох останніх аркушах, несподівано проступила знову.

110