Бот - Страница 147

147

— Ні… не треба… не треба, будь ласка… — пручався Тимур. Кілька ботів підступили і притисли його до втрамбованої долівки. — Вбийте! Просто вбийте мене!

«Малюк» підніс скляну трубку з розчином до обличчя Тимура.

— Ні-і-і! — українець зціпив зуби і заплющив очі. Розумів, що це не допоможе, але не міг нічого вдіяти з собою. Він не хотів бачити, як розчин в’їдається в його лице.

Зненацька пролунав глухий удар.

Тимур розкрив одне око. Якраз вчасно, щоби побачити, як понад юрмою, що оточила його щільним кільцем, промайнув бот. Слідом за цим повітря печери розірвала низка звуків, схожих на собаче «ав-ав-ав!». Натовп ботів розійшовся. У проміжку стало видно Хедхантера. Амбалу вдалося вивільнитися. Закинувши одного бота ген до протилежної стіни печери, він відкинув ногою другого, а третього втулив писком у вогнище. Саме цей останній по-звірячому кавкав.

Кільканадцять хлопчаків ринули на велетня, сховавши від Тимура волохату, наче у мавпи, задницю Ріно. Хлопець вигнувся, з останніх сил намагаючись уникнути цівки сірої рідини, котра от-от поллється на нього з перехиленої пробірки. На якусь мить решта Всесвіту перестала існувати. Тимур не чув борюкання Хедхантера. Не відчував запаху горілої шкіри. Він бачив хлопчака, що застиг над ним з розчином наноагентів. Випнуті очі переливались, відбиваючи спалахи багать. А тоді… каламутна чорнота раптом втягнулась усередину і погляд став порожнім. Бот дурнувато зареготав:

— Ї-гі-гі-гі-гі!

Наступної миті він випустив пробірку з рук.

Тимур вигнувся так, що аж у хребті хруснуло. М’язи напружилися, наповнившись сталлю, і пута, що стягували руки, врешті-решт луснули. Хлопець відштовхнувся від землі. Скляна трубка вдарилась об камінь за сантиметр від його спини. Програміст скочив на ноги і зразу ж завалився в інший бік, з жахом спостерігаючи, як по землі, точно на тому місці, де він лежав, розповзаються темні струмки, в яких нуртують міріади мікроскопічних роботів.

— Ї-гі-гі-гі-гі… Га-га-га-га-га… — реготав «малюк». Трясучи руками, мов ганчір’яна лялька, він посунув до виходу з печери.

Інший, коло якого тепер опинився Тимур, зробив губами дитяче «пр-р-р», висолопив язика і… посміхнувся. Він теж спробував відійти, але в голові, схоже, замакітрилось, і бот, немов п’яний, полетів на землю. Підібгавши коліна до грудей, «малюк» заплямкав і більше не підводився.

Тимурові відлягло. «Стимулятор таки проштовхався!»

Боти розбрідалися, чмихаючи, плямкаючи, незграбно зіштовхуючись та наступаючи один одному на ноги. Ріно дубасив кількох хлопчаків, не помічаючи, що вони перестали пручатися.

— Ріно, досить, — здійняв руку Тимур.

Хедхантер тхнув пересмаженою гускою. Через опіки він став плямистим, як гепард.

— Га? Що? — стрепенувся велетень.

— Все скінчено… Боти активували стимулятор…

Здоровань перевів погляд на бота, що валявся біля його ніг. Той лежав на вогнищі, але не робив жодної спроби відсунутись. Язик теліпався у розкритому роті, а вогонь тим часом безжально смажив його нутрощі.

— Скінчено? — Ріно зараз змахував на благуватого фермера, який виграв мільйон у лотерею.

— Так. Час забиратися. Ми перемогли.

Хедхантер переводив недовірливий, настовбурчений погляд з одного бота на іншого. Зрештою схаменувся, усвідомивши, що стоїть голий. Випростався і шаснув натягати на себе рештки одягу.

Тимур тупцяв біля виходу з грота. Спостерігав за ботами, котрі змахували тепер на сліпих білих черв’яків.

Ріно зібрав розкидані по печері «Моссберги» і притарабанив їх до українця.

— Тримай, — вручив одну з рушниць Тимуру.

Хлопець слухняно прийняв дробовик і розвернувся, щоб йти, проте Хедхантер схопив його за плече.

— Ні. Зажди, фелла, — амбал силою розвернув Тимура обличчям до печери. — Це ще не кінець.

Багаття догорали. По закутнях підземелля згущувалася пітьма.

— Ти чого? — зиркнув спідлоба програміст.

— Треба добити їх.

— Але я думаю…

— Не думай. Дивись на мене і роби, як я.

Багато років після повернення з Чилі Тимура млоїтиме від самої думки про Атакаму. Його кидатиме в жар від згадки про колотнечу біля Пурітами, вбивство Тіани Емерсон чи сутичку з Кацуро Такедою. Проте найбільше терзатимуть душу спогади про кілька останніх хвилин, проведених у печері ботів. Протягом десяти хвилин вони з південноафриканцем розстрілювали безпомічних хлопчаків, розносячи їм голови. Боти вмирали один за одним, проте чоловіки не припиняли стріляти, аж поки в останньому з «Моссбергів» не скінчилися набої. Коли стихнув відгомін останнього пострілу, грот нагадував різницю, де забивають худобу. Більше не існувало зграї дванадцятирічних хлопчиків. Грізні боти перетворились на купки пошматованого м’яса…

Тимур та Ріно мовчки спустилися на Ель-Татіо. Попри темряву розшукати плато було нескладно: шипіння гейзерів та сірчаний запах ясно вказували шлях.

Ще десять хвилин пішло на пошуки покинутого пікапа.

Лівий борт «Тойоти» нагадував чи то друшляк, чи то дрібну тертку для перетирання їжі. Від шибки у лівих передніх дверцятах не лишилося сліду. Двигун, на щастя, виявився неушкодженим. Ріно обережно відвів пікап від карстової порожнечі, з якої досі валила пара, і тільки після того дозволив Тимуру залізти в салон.

Не промовивши жодного слова, чоловіки вирушили на південь.

Ель-Татіо залишилось далеко позаду, коли програміст уперше порушив мовчанку:

— Треба було їх полічити…

— Для чого? Вони ж мертві.

147