Бот - Страница 157

157

А тоді Ріно пересилив себе і махнув у відповідь. Вичавити посмішку йому не вдалося.

Тимур Коршак і Лаура Дюпре зникли у рукаві. Ріно Хедхантер крутнувся і закрокував геть із терміналу. Ледь не побіг, безперестану видаючи, немов подряпана платівка: «Fuck it… Fuck it… Fuck it».

30 січня 2011—27 лютого 2012

Каїр — Рівне — півострів Халкідіки — Київ — Луанда — Людеріц — нац. парк Етоша — Віндхук — Київ

Післямова автора

Не пам’ятаю точно, коли зародилася задумка цього роману. Остаточно ідея написати «Бот» кристалізувалася зимою 2010–2011 рр., більшу частину якої я провів у Сахарі. Хоча — і в цьому я абсолютно певен — окремі, розмиті й невиразні, образи миготіли у моїй голові ще задовго до того, як я створив на комп’ютері директорію під назвою «Бот» і почав збирати матеріал для книги. Вони закралися у підсвідомість улітку 2009-го, коли я вперше потрапив до Атаками, найсухішої пустелі на планеті Земля. Звідтоді ці о́брази часом навідували мене. У снах. Здебільшого недобрих снах…

Я вагався. Трохи боявся починати. Знав, що роман буде не малим. Я передбачав, що буде вельми непросто зібрати докупи моторошні картинки, які ночами вовтузились у мозку, мов маленькі, але наполегливі черв’ячки. Мало визріти для написання книги. Часом потрібен потужний штурхан, щоб примусити себе почати роботу. Проте ідея не відпускала мене, і в січні 2011-го такі причини з’явилися.

По-перше, я дописав «Любов і піраньї», автобіографічну книгу про мандри Бразилією, і мусив почати щось нове. Це, в принципі, очевидно. А от другою причиною стала… Сахара. Після поневірянь по Близькому Сходу мої стосунки з арабами сягнули якісно нового рівня — я перестав з ними спілкуватися. Я переїжджав з однієї оази до іншої, тримаючись осібно і ні з ким не розмовляючи (за винятком випадків, коли це дійсно було необхідно). Перебуваючи на самоті, я мав достатньо часу, щоб подумати над фабулою. Крім того, у подорожі зі мною був мій Pocketbook, і саме у Сахарі, в одній із тих забутих Богом оаз, ховаючись у затінку пальмового гаю, я прочитав роман Майкла Крайтона «Рій». Події в книзі Крайтона (хоч вони й не мають прямого стосунку до «Бота») також відбуваються у пустелі — у штаті Невада на південному заході США. Вперше, читаючи книгу, я відчував справжній страх. Не знаю, чия в тому заслуга: «батька» технотрилерів Майкла Крайтона чи незворушного безмежжя Сахари, проте факт залишається фактом — суміш напружених епізодів з «Рою» і пейзажів реальної пустелі активувала вулкан моєї уяви. Я бачив наяву події з майбутньої книги: перша зустріч з ботом, «малюк» з начепленим людським обличчям, розстріл ботів Хедхантером тощо.

За задумом події мали відбуватися у лабораторії, котра опиняється відрізаною від решти світу. Тобто я знав, що писатиму про пустелю. Щоправда, з самого початку Сахару довелося забракувати. Не можу сказати, що та частина єгипетської пустелі, яку я відвідав, була густонаселеною. Та все ж, вона виявилась надто тісною, щоби прийняти вигаданих мною ботів і стати сценою для розгортання подій. У Сахарі є оази. Цілих п’ять. Чотири з них (Аль-Харґа, Дахла, Фарафра та Бахарійя) сполучені чудовою асфальтівкою. До кожної з них легко дістатися на рейсовому автобусі. Навіть найбільш віддалена — Сіва, яку населяють нащадки берберів, теж не справляла враження глухої діри. Можливо, десь глибше в Сахарі є справді дикі місця, проте я до них не дістався і, відповідно, не схотів писати про них наосліп.

Так я повернувся до Атаками. До пустелі зі страхітливими ущелинами і моторошними вапняковими формаціями. До пустелі, де немає оаз. Гадаю, від цього роман тільки виграв.

Моя пристрасть до пустель стала першим з двох стовпів, на яких постав «Бот». Іншим таким стовпом стала наука. «Наука» не в розумінні сукупності знань про який-небудь об’єкт чи явище. А наука — як найбільш небезпечна іграшка в руках людства.

Дивно… У другій половині XX століття через помилки, безвідповідальність чи пряму діяльність учених загинули мільйони людей. 21 січня 1968-го бомбардувальник «B-52» ВПС США з чотирма водневими бомбами на борту розбився під час навчального польоту на півночі Гренландії. Бомби не вибухнули, але були зруйновані. 18 людей загинули відразу, 500 отримали різні дози радіації. Американцям пощастило, що політ проходив над практично безлюдною Гренландією, а не над континентальними США чи Канадою. 3 грудня 1984-го у Бхопалі, столиці індійського штату Мадх’я-Прадеш, унаслідок аварії на хімічному заводі компанії «Юніон Карбайд Корпорейшн» в атмосферу потрапило 40 тонн метилізоціанату (CHNCO). Загинуло понад 6300 людей. Постраждало ще півмільйона. 26 квітня 1986-го аварія на ЧАЕС забрала життя тридцяти осіб, сотні тисяч отримали різні дози радіації. Цей перелік можна продовжувати. Набереться не менше сторінок, ніж у романі. Проте досі жоден аспірант, отримуючи звання кандидата чи доктора наук, не проходить психологічних тестів для підтвердження адекватності, як, скажімо, роблять з пілотами авіалайнерів.

Можливо, проблема здається перебільшеною. Техногенні катастрофи трапляються не так і часто, з ними майже завжди можна впоратися… і т. д. і т. п. Я міг би погодитися з цим твердженням. Скажімо, якби велика катастрофа траплялася раз чи два за століття, забирала життя кількох тисяч, ламала життя кільком мільйонам і ситуація не гіршала, на цьому можна було б зупинитися. Якби з часом ситуація не ставала гіршою, я б інакше написав цей роман. Або не брався за нього взагалі.

Річ у тім, що ситуація таки стає гіршою. З кожним роком. З кожним днем.

157