Бот - Страница 2


К оглавлению

2

Джей-Ді Річардсон, сорокап’ятирічний кардіохірург з Окленда (Нова Зеландія), відсунув крісло в глиб салону, відкинув спинку і випростав натомлені ноги. Він пробув у Сан-Педро всі вихідні — роз’їжджав околицями. Статечний чилієць Флавіо встиг показати багато цікавого: Місячну долину, лагуну Чакса і лагуну Баррос-Неґрос, а ще Місканті — місце відпочинку рожевих фламінго. Заклавши руки за голову, Річардсон подумав, що не проти залишитися в Сан-Педро. Хоча б на день. Якби міг, то й на тиждень. Якоїсь миті він навіть пожалкував, що в Каламі на нього чекає Френк.

Френк Ді’Анно, товариш Джей-Ді по коледжу, приперся в цю глушину неспроста. На відміну від Річардсона, який насолоджувався відпусткою, Ді’Анно відрядили в Каламу. Френк четвертий рік працював у австралійській компанії, що виробляє медичне обладнання. Він приїхав допомогти з налаштуванням МРТ, магніто-резонансного томографа, закупленого для місцевої лікарні. «Шизанутий проект, — відгукувався Френк про мету відрядження, — якомусь чинодралу з чилійського Міністерства охорони здоров’я наснилося, що Каламі необхідний МРТ. Начебто індіанцям з пустелі далеко їздити до Антофагасти чи Ікіке. Те, що 90 % з них узагалі не знають, що таке томографія, а 95 % ні разу в житті не потребували послуг томографа, нікого не зупинило». Гроші заплатили, і Френк мусив їхати — допомагати місцевим розбиратися з новою технікою.

Дізнавшись про плани один одного, друзі вирішили здибатись у Каламі, перехилити по келиху пива. Звісно, якщо в тому задрипаному містечку посеред Атаками є пиво…

— Що це? — несподівано спитав Джей-Ді, прикриваючи долонею очі від сонця.

— Де, сеньйоре?

— Там, попереду, — чоловік показав пальцем. — Ліворуч від дороги.

Флавіо роздивився ліве узбіччя. Кілька секунд не помічав нічого вартого уваги, коли раптом на відстані кількох сотень метрів нагледів щось таке, від чого його серце підскочило, а потім зробилось важким, мов гиря, і зсунулось на кілька сантиметрів униз. Старий вгатив ногою по гальмах і спинив джип.

— Ти здурів? — визвірився лікар. — Я ледь не проламав довбешкою лобове скло!

Чилієць промовчав, не зводячи очей із самотньої постаті.

— Це людина, — сказав Річардсон.

— Я… я не певен, сеньйоре… — скрипучий голос старого індіанця химерно деренчав.

— Я тобі кажу — це хлопчик. У мене кращий зір.

І справді, вдалині стовбичив широкоплечий і жилавий малий.

— Відколи це в Атакамі завелись білошкірі хлопчаки, га? — спробував пожартувати Джей-Ді.

Чилієць знову проігнорував питання. Річардсон примружився:

— Дивно. Пацан геть голий, — сонячні промені стелились практично паралельно до землі, вгризаючись в очі, через що Джей-Ді не зауважив сірі атласні плавки, що обтягували стегна малого. — Е-м-м… Як він тут опинився?

— Сеньйоре, то не людина, — раптово заявив Флавіо.

— А хто ж тоді?

— Демон.

— Що? — скривився лікар. — Флавіо, ти…

— Два дні тому його бачили в пустелі на північ від Сан-Педро.

— Який, в біса, демон? — форкнув Джей-Ді. — Що за довбані забобони?!

Сивочолий чилієць увімкнув першу передачу і втиснув до підлоги педаль газу. «Range Rover», виючи двигуном, помчав уперед.

Джей-Ді замислився. З кожною секундою, що наближала автомобіль до самотньої постаті, його огортало сум’яття. Білошкірий хлопчак стовбичив сам-один посеред мертвого безмежжя Атаками, але при цьому не кричав і не біг назустріч машині. Не робив узагалі нічого. Стояв і дивився. Така сцена могла викликати подив навіть в околицях цивілізованого селища, де-небудь у Новій Зеландії. Посеред Атаками вона викликала поколювання у животі.

Позашляховик на повній швидкості пронісся повз силует, обдавши його курявою та дрібними кам’яними скалками. Нічого не сталося. Взагалі нічого. Джип віддалявся. Хлопчик, ледь нахиливши голову, дивився йому вслід.

Річардсон закинув руку на сидіння і озирнувся.

— Це марево, — прогудів лікар, дивуючись, як відразу не здогадався. — Звичайний міраж. Пацан стоїть посеред пляжу на тихоокеанському узбережжі, а ми спостерігаємо його відображення.

— Ви помиляєтесь, сеньйоре… — прошепотів Флавіо.

Косі промені добре освітлювали фігурку дитини. Джей-Ді нарешті помітив спортивні плавки і очі… очі, що дивилися прямо на нього.

Раптом щось клацнуло у голові кардіохірурга. Секунду чи дві він ніяк не міг ухопити, що саме. Якась деталь побаченого не вкладалася в загальну картинку, вперто не знаходячи місця в його логічному мозку. Лікар напружився, аж лоба наморщив, але не здужав уловити, що саме проґавив, у чому помилився.

Та ось до нього дійшло: міраж обернувся, нахилив голову і дивився на них! Розглядав їхню машину! Розуміння наринуло настільки швидко, що Річардсон похолов. Руки і спина вкрилися сиротами. Хлопець не марево. Не фантом. Адже примара не реагує на те, що відбувається довкола.

Джей-Ді ще не встиг сповна осягнути те, що він щойно зміркував, як Флавіо сказав:

— Це не міраж, — вчепившись руками в кермо, старий індіанець налякано глипав на дзеркальце заднього виду. — В Атакамі не буває міражів, сеньйоре…

Жодних сумнівів: посеред пустелі стояла жива дитина.

— Зупинись! — звелів Джей-Ді.

— Сеньйоре, я благаю вас, не треба…

— Я наказую тобі: негайно зупини машину!

Флавіо неохоче натиснув на гальма і спинив джип.

— Сеньйоре, ви не розумієте, що коїте, — забелькотів шофер. — Це демон, його бачили відразу в кількох місцях…

— Старий дурню, ну що ти верзеш? — розсердився кардіохірург. — Там дитина! Така ж реальна, як і ми з тобою. Ми не можемо просто так лишити його у пустелі. — Джей-Ді на мить затнувся, зрадівши власній здогадці: — Звідки ти знаєш, може, десь неподалік зазнав аварії пасажирський літак, і цей малий — єдиний, хто вцілів серед усіх пасажирів?.. Так і є, він контужений, і саме тому так дивно поводиться.

2