— Краще не розплющуй очей, — крізь шум водоспаду хлопець ледве розчув пораду канадця, — бо потім щипатиме цілий день!
Специфічний запах, кислуватий присмак на губах, а ще свербіння маленьких порізів, що лишились на вилицях після гоління, підказали Тимуру, що згори падає не вода, а якийсь розчин. Його і Ральфа купали, наче блохастих шавок перед тим, як впустити до притулку.
Холодний душ припинився так само раптово, як розпочався. З порожнечі під ногами було чути дзюркіт рідини, що збігала вниз по відвідних каналах.
— Ц-це ш… ш… що з-за п… п… п-прикол т-такий? — белькотів Тимур.
Ральф був синій, як мрець. Здавалось, зараз от-от втратить свідомість.
— Не можна, щоб усередину виробничого приміщення потрапили мікрооб’єкти, — канадець відфоркувався. — Ти не уявляєш, скільки мікроскопічного «сміття» на тілі людини.
— А нічого менш варварського ви не могли придумати?
Пластик перед чоловіками роз’їхався, і вони перейшли до середньої камери.
— То нічого. Зараз зігрієшся, — сказав Ральф.
Тимур не здогадувався, що ці слова слід сприймати буквально.
Під решіткою загуло. Українець насторожено глянув під ноги, очікуючи, що їх зараз почне поливати якимсь рідким лайном, тільки цього разу знизу вгору. Натомість крізь отвори заструменіло тепле повітря. Пухирці, що вкривали шкіру, щезли. Потік швидшав, температура росла. За півхвилини повітря стало обпікати дупу. Тимур прикрився знизу руками і, тихо лаючись, взявся підстрибувати.
— Терпи! — перекрикуючи рев вентиляторів, гукнув Ральф.
— Ну вас до сраки, Ральфе, з вашими новітніми технологіями! — закричав Тимур.
Невдовзі вентилятори почали стихати.
— Вибач, друже. Це доконечна необхідність. Потік гарячого повітря знищує мікроби, здуває волосинки, що могли б відірватися десь у цеху, і шматки відмерлої шкіри.
Наступна перегородка безшумно розкрилась. Тимур пропустив Ральфа, підсвідомо чекаючи нової підлості. Натомість:
— ДЯКУЮ! — забринів голос. — ЗА КІЛЬКА ХВИЛИН ВИ ЗМОЖЕТЕ ЗАЙТИ ДО ЛАБОРАТОРІЇ.
— Розслабся, — видихнув канадець, — але очі краще закрий.
Тимур не став допитуватися і хутко склепив повіки. Якраз вчасно, бо тієї ж миті з боків палахнуло сліпуче сяйво. Стіни неначе вибухнули світлом. Навіть крізь міцно стулені повіки Тимур відчував, що світіння просто нестерпне. По тілу прокотилось приємне тепло.
— Кварцові лампи, — розтовкмачив Ральф, — добивають останні бактерії та віруси.
Сяйво поривно згасло. Шкіра аж порипувала від нездорової чистоти. Тимур стояв і не рухався, не ризикуючи відкрити очі.
— Усе? — зрештою сердито спитав хлопець.
— Так, усе. Це остання процедура.
Попереду були сніжно-білі двері, над якими світилось червоним: «MICROBIOLOGY & NANOPRODUCTION». Канадець не поспішав заходити.
Тимур відчув, що у нього закладає вуха. Його наче закатували головою в асфальт. Тиск на барабанні перетинки зростав, викликаючи біль і легке запаморочення.
— Тисне на вуха? — тереблячи мізинцем вушну раковину, Ральф зиркнув на Тимура.
— Ага. Як у літаку під час зниження.
— Звикнеш, — він намагався говорити невимушено, але було помітно, що для Ральфа кожне проходження перевірки є ще тим випробуванням. — Це ще один із захисних засобів. У лабораторії підтримується тиск, вищий за атмосферний, аби крізь мікротріщини сюди не потрапляла пилюка та шкідливі частки. Одна пилинка може зіпсувати весь монтаж. Причому про дефект ніхто не дізнається, аж поки не виявиться, що замість досконалих нанороботів на виході з цеху вилазять покалічені мутанти… О! Ми можемо заходити.
Слова «MICROBIOLOGY & NANOPRODUCTION» спалахнули синім. У безмовності клацнув, відкрившись, замок.
Наступна кімната видалась не такою яскравою. З настінних шафок чоловіки дістали комбінезони, схожі на костюми для підводного плавання, взуття з корковою підошвою, купальні шапочки та хірургічні «пелюстки», якими закривають ніс і рота. Екіпірувавшись, неначе хірурги перед операцією, вони підступили до виходу з роздягальні.
Там було двоє дверей. Ліві мали табличку «OFFICE», праві — промовистий підпис «PRODUCTION PLANT». Ральф відкрив праві. Тимур ступив крок уперед, і ще до того, як очі звиклись із півтемрявою, присвиснув:
— Здуріти можна.
Найперше, що шокувало програміста, — це об’єм. Минаючи хідник, він очікував на чергову кімнату і аж ніяк не сподівався потрапити у просторе приміщення, що масштабами нагадувало футбольний стадіон чи гігантську театральну залу. Вони з Ральфом стояли на металевому помості майже під самою стелею. Від підлоги їх відділяло більше сорока метрів. Попід стінами переплітались металеві ходи, на різних рівнях тягнулись заґратовані галереї. Вервечки ліхтарів розбігались в усі боки і зникали в далекому півмороку. Лампи освітлювали лише переходи. Більшість машин і механізмів огортала темрява.
— Це третя наша лабораторія, — діловито проказав Ральф. — Перша була в Японії. Кілька кімнат — та й по всьому. Другу, трохи більшу, збудували у Бангкоку.
— У Бангкоку?
— Так. У 88-му Кейтаро створив перше покоління нанороботів, ми були готові почати експерименти з приматами. Нам не дозволили. Хтось наябедничав керівництву Токійського університету, і через тиждень Кейтаро вигнали. Ми не опустили рук і збудували невеликий експериментальний центр у передмісті Бангкока. Там ніхто не доймав моралізаторством і повчаннями.
— То не моя справа, але хто фінансував будівництво? На таке навряд чи вистачило б грантів.