Бот - Страница 50

— Я не розумію: якщо боти вбили Хорта, то чому вони намагаються його покликати?

Канадець спинився і нахилив голову, прикривши долонею губи й підборіддя, достоту як Мислитель у відомій скульптурі Родена.

— Я не знаю, Тимуре. Ні я, ні Кейтаро поняття не маємо. З моменту втечі боти неабияк здивували нас, але саме це хвилює мене найбільше.

XXXVIII

Неділя, 16 серпня, 13:18 (UTC –4)

«DW», житловий корпус

— Я тебе шукав.

Штаєрман скидався на картонний манекен, вирізаний з обкладинки журналу «Forbes» і поставлений у пустелі. Костюм-двійка. Начищені до блиску туфлі. Масне чорне волосся акуратно розчесане й укладене назад. Недоречний манекен.

— Я теж, — не розгубився Тимур.

— Що? — здивовано примружився чилієць.

— Нічого, Оскаре, — щось усередині хлопця підказувало: тримай язика на припоні. — Для чого я тобі?

— Ви з Ральфом закінчили? Він усе розказав?

— Все, що вважав за потрібне.

— І що ти про це думаєш?

«Я думаю, ви гірші за фашистів і всі до одного закінчите в міжнародному суді, після якого вас засмажать на електричних стільцях до хрусткої шкоринки».

— Ви зробили немало. Це вражає. Справжній прорив.

— Я не дурний, українцю, — Оскар зверхньо посміхнувся: — Що б ти не накрутив собі, пам’ятай: ти зобов’язаний виконувати свою роботу. Тікати нема куди. Ми знаходимося посеред дикої пустелі, аміґо, де не існує моралі, справедливості чи милосердя. Сотні людей здихали у довколишніх пісках, проклинаючи день, коли сюди потрапили. Я не хочу, щоб ти став одним із них. У мої обов’язки входить наглядати за тим, щоб інформація про проект «NGF» не виходила далі зовнішньої загорожі, а тому я офіційно попереджаю тебе…

Повз них продефілювали Ребекка з Алондрою; народ помалу сходився до їдальні на обід. Бекка посміхнулась і помахала Тимуру рукою. Хлопець легковажно кивнув.

Штаєрман невдоволено скривився. Серйозної розмови не виходило.

— Підійди сюди, — він підвів Тимура до вікна, що виходило на південь. — Бачиш той пагорб? — За спортмайданчиком, що розташувався під житловим корпусом, виднівся продовгуватий пагорок півметрової висоти. — Там заритий індійський програмер, який навідріз відмовлявся працювати і вперто наполягав на розірванні контракту.

Зовні Тимур лишався байдужим. Він намагався вловити: блефує Штаєрман чи ні?

— Забудь про контракт, Тимуре, — провадив далі чорнявий. — Ти отримаєш гроші, тільки якщо робитимеш, що накажуть, і не встромлятимеш носа, куди не треба. Головне, що я хочу тобі донести: ти поїдеш звідси не тоді, коли ботів спіймають, і навіть не тоді, коли втікачі помруть, а тільки тоді, коли я тобі дозволю. Затямив?

Тимур звів очі на чилійця і щиросердо мовив:

— Мені потрібен інтернет.

— Та ти… — Штаєрмана заціпило. Він утрачав самовладання. Злився, коли злитися мав би Тимур, і через це ще більше дратувався. — Ти що, дерев’яний наполовину?! Я кому це все говорив?

— Я хочу написати своїй дівчині про те, що благополучно долетів. Я обіцяв їй, — хлопець клеїв дурника, ще більше роздражнюючи чилійця.

— Та пішов ти і твоя дівчина разом із тобою! Кейтаро заборонив будь-які контакти із зовнішнім світом, поки ботів не приборкають!

— Ти можеш стояти поряд, поки я писатиму листа. Я перекладу весь текст на іспанську в «Google translate».

— Йди ти на-а-а хрін! — Оскар уже кричав. — Ти ідіот! Якщо я ще раз почую від тебе щось подібне, ти ляжеш поряд з індусом, отам, за спортивним майданчиком! Присягаюся!

Тимур пішов ва-банк і спокійно запитав:

— Ти хочеш, щоб я передав ці слова Кейтаро?

Штаєрман побагрянів і стулив пельку. На скронях пульсували жили.

— Не шаленій, — Тимур зобразив безтурботність, хоча всередині все аж кипіло, — я тебе зрозумів. Матиму на увазі. А тепер ти як хочеш, а я йду обідати, — і відвернувся.

«…Коли я тобі дозволю» ще довго бриніло у його вухах.

— Побачимо, як ти заговориш, коли настане час залишати «NGF Lab», — прошипів йому в спину Штаєрман.

Оскар не міг знати, що, коли настане час залишати лабораторію, його вже не буде серед живих.

XXXIX

Неділя, 16 серпня, 19:21 (UTC +2)

Київ, Україна

Стиснувши губи, Аліна зиркала на телефон. Мобілка настирно вібрувала: видобувала з корпусу неприємні зубодробильні звуки і, смикаючись, сунулася по столу.

Втретє проігнорувати дзвінок вона не могла.

— Так, мам, я тебе слухаю…

— О, доню! Нарешті ти відповіла! Слава Богу! Як ти там?

— Усе добре, мамо.

— Добре?! Це правда, що мені розповів тато?

Усі критичні питання Аліна спочатку вирішує з батьком. Він реагує розважливіше і передає інформацію мамі в цензурованому вигляді, рятуючи її серце від інфаркту.

— Я не знаю, що він тобі розповів.

— Що цей баран покинув тебе і весілля… весілля… — у слухавці пролунав скрегіт зубів, — … весілля скасовується.

— Тимур — не баран. Йому запропонували чудову роботу, і він змушений на два місяці виїхати до Південної Америки. Весілля не скасовується, а переноситься на… на жовтень, — дівчина ледве стримувалась, аби не кинути трубку. Попереду на неї чекало море порожніх фраз.

— Аліно, не виправдовуй його! Чоловіки всі такі. Я трохи більше за тебе пожила, а тому знаю! Знаю! — знову розлючене скреготіння. — Він і не їхав нікуди, я певна. Зараз, мабуть, валяється, курваль, в обнімку з якоюсь шльондрою. Тварюка!!

— Мамо, я тебе прошу. Я сама провела Тимура на літак.

— Ну й що? Це нічого не значить! Як це так: покинути наречену за місяць до весілля? Навіть якби мільйони пропонували, де ж це бачено?.. Стоп. Ти проводжала його?! Аж до аеропорту?! Та ти сама винна! Носишся з ним, як з писаною торбою, а він… він же плює на тебе! Господи, Аліночко, я б його вбила. Тьотя Галя відразу казала, що програмісти — всі недоумкуваті. В головах — одні оті формули дурацькі… І діти від них страшні родяться.