Бот - Страница 66

— Де нам їх шукати? — озвався Джефф.

— Думаю, ці вишкребки засіли десь у Долині, — мружачись, Ріно дивився на північ. — Це єдине місце, де в спекотний день можна знайти тінь, а вночі заховатися від вітру.

— А Лагуни?

— Не вигадуй. Малюки завжди приходили з півночі.

— Але там немає води, — втрутилась Алондра, показуючи на відроги Долини Смерті.

— Тут ніде немає води, — відрубав Хедхантер, — а та, що в Лагунах, то не вода. В ній стільки солі, що, відпивши, здохнеш швидше, ніж від зневоднення… Вода є у Сан-Педро.

— Ти хочеш сказати, боти ходять по воду до селища? — сторопіла дівчина.

— А у них є вибір? Тільки в Сан-Педро можна дістати достатньо води, щоб напоїти сорок горлянок.

— Але це означає, що боти контактують з людьми!

Ріно слабко посміхнувся.

— «Контактують» — це ти гарно сказала. Вони не можуть не «контактувати», бо їм потрібно достобіса речей для того, щоб вижити в пустелі.

Південноафриканець витягнув з-за пазухи карту і склав її так, щоб було видно Сан-Педро-де-Атакама та Долину Смерті.

— Ми зараз десь тут. Пропоную розділитись і обшукати Долину з обох боків: зі сходу та із заходу.

Всі згуртувались навколо барилкуватого найманця.

— Ми з Джеро посунемо на північний схід. Спершу до Сан-Педро, розпитаємо селян, чи не бачили вони чогось підозрілого, а тоді — в Долину Смерті. Ви з Алондрою рушайте на північний захід, — здоров’як обернувся до Джеффрі. — Давай сюди навігатор. Я позначу дві точки, — він прийняв від американця чорний iPhone, — першу на вході в каньйон, там ви повернете праворуч і поїдете на схід, і другу — приблизно посередині, — Ріно незграбно водив пальцем по дисплею, вишукуючи на карті крайнє західне відгалуження Долини. Всі ці новітні цифрові штучки конфузили його. Він звик обходитися старими паперовими картами. — Якщо досягнете другої точки, не натрапивши на ботів і не здибавши мене чи Джеро, розвертайтесь і шуруйте навпростець до лабораторій. Питання є?

— Немає, — Джефф та Алондра заперечно захитали головами.

— Чудово. Ми можемо їх налаштувати, щоб чути один одного? — Ріно тицьнув пальцем на продовгуватий пристрій з короткою антеною, що стирчав із задньої кишені Джеро. Кацуро перед від’їздом видав йому два такі передавачі, додавши до них мініатюрні навушники та мікрофон, що прикріплювався під вухом.

— На жаль, ні, — заперечила чилійка. — Через них можна спілкуватись лише з базою.

Ріно скривився:

— Я так і думав. Тоді не вмикайте цю штуку, доки не натрапите на їх барліг. Звісно, якщо ви на нього натрапите. Ті розумаки тільки заважатимуть своїми теревенями.

— Як скажеш, Ріно.

Група почала спускатись з бархана, простуючи до покинутих мотоциклів.

Хедхантер навмисно відправив Джеффрі та Алондру на захід. Інтуїція підказувала, що в тій стороні ботів немає. Західна частина Долини Смерті непридатна для життя. Вдень навіть узимку там не набагато прохолодніше, ніж на сонячній стороні Марса. Крім того, він не вірив, що боти могли оселитись на такій віддалі від людей. Хай які вони швидкі та люті, «малюкам» потрібно виживати в напрочуд агресивному середовищі. Їм необхідна їжа, вода, якийсь одяг, можливо, медикаменти. «Вони мусять бути на сході, десь поряд із Сан-Педро», — міркував Ріно. Та все ж слизька непевність гризла його зсередини.

— Джеффрі… — гукнув він, щойно американець вмостився на «Ямаху».

— Так, Хантере.

Ріно зам’явся.

— Кажи, що хотів, здоровило! — посміхнувся американець.

— Будь обережним, фелла. Нам треба просто їх відшукати.

— Удень вони не нападають, чого боятися? — відмахнувся Джефф, а згодом додав не так упевнено: — Ну, так Кейтаро каже…

— Джеффрі! — підвищив голос ґевал. — Ніякої самодіяльності.

— Слухаюсь, генерале! — хлопчина по-воєнному взяв під козирок і рвонув з місця, підносячи за собою клубні порохняви. Алондра помахала рукою і помчала за ним.

Ріно і Джеро, встромивши руки в кишені, спостерігали, як парочка віддаляється, петляючи між нерівностями пустельного плато.

— Босе, можна я скажу? — буркнув чорношкірий гереро.

— Заткнись! — рикнув на нього Хедхантер. Обоє думали про те саме.

— Але я все-таки скажу, босе: дарма ми їх відпустили. Мені лячно.

Передчуття не обманювало Джеро. На хвильку Джеффрі та Алондра затримались на втрамбованому підвищені, що, звиваючись, тяглось у напрямку норд-норд-вест. Схилились над смартфоном. Стрункі силуети чітко вимальовувалися на тлі вицвілого неба. Визначивши найоптимальніший шлях, парочка рушила далі і швидко зникла з очей.

Жити їм залишилось трохи більше двох годин.

LV

Середа, 19 серпня, 10:47 (UTC –4)

Околиці селища Сан-Педро-де-Атакама

За два кілометри на південь від Сан-Педро Ріно та Джеро вибралися на шосе, що вело навпростець до поселення. Проїхали ще півкілометра, коли Хедхантер звів руку, наказуючи зупинитись.

— Тш-ш-ш… — ґевал приклав палець до губів; гереро заглушив мотор і прислухався. — Чому так тихо?

— Це пустеля, босе, — знизав плечима Джеро. — Тут завжди так.

— До біса пустелю, — нахмурився Ріно, — ми за кілометр від села. Чому нічого не чути? Має ж бути хоч хтось: який-небудь телепень, що преться до Місканті подивитися на дурнуватих фламінго, хто-небудь із місцевих, хто простує на закупи до Калами, абощо.

Джеро без поспіху обвів очима горизонт. Вдалині у сріблястому мареві мріли перші, незграбні й кривобокі, притрушені піском хатки Сан-Педро. Далеко з правого боку пнулись у небо згаслі андійські вулкани. Як не вдивлявся, африканець не відшукав жодного рухомого об’єкта. Пустеля наче задерев’яніла.