Бот - Страница 84

Чисто інстинктивно Ріно завів позашляховик. Моментально авто з африканцями, що вимальовувалось праворуч у пітьмі, відгукнулось співзвучним дирчанням.

До машин лишалось метрів двадцять, коли Тимур, не витримавши, розкинув руки і закричав:

— Ріно, їх нема!

— Що?! — Хедхантер визирнув крізь напіввідчинені дверцята.

— Їх тут немає вже принаймні два дні. Відтоді, як почався вітер, — хлопець, хекаючи, налетів на «Туарега» і розлігся на капоті.

— Як ти знаєш?

— В ущелині — жодного свіжого сліду. Все замело піском. Боти пішли.

Зблідлий українець ввалився в салон і, віддихуючись, плюхнувся на сидіння.

Хедхантер, звівши брову, повернувся до Ермґлена.

— Бляха, як ти здогадався, костоправе?

— Та це очевидно. Після сутички з Джеффрі боти зрозуміли, що їх вистежили. Тому й пішли.

Тимур з Ріно перезирнулися. Їх наче холодною водою обдали. Хлопець перестав сапати.

— Ми ідіоти, — прикусивши губу, визнав Ріно. — Довбані кретини. Авжеж, так і є: вони знайшли собі лігво деінде.

— Вертаємось на базу, — запропонував Алан. — Боти можуть ховатися будь-де.

— Ні, — вперся Хедхантер. — Рушаємо до місця, де бачили мертвого чилійця.

— Що ти хочеш там знайти? — спитав Тимур.

— Не знаю, — затявся Ріно: — Як собі хочете, але ми маємо вибити з ботів лайно. І мусимо зробити це сьогодні!

Автомобілі викотились зі сховку і помчали до виходу з Долини Смерті. Коли машини виїхали на більш-менш відкриту ділянку, американець схилився до Тимура:

— Що там було? У цьому їхньому лігві.

— Печери… трохи розширені «малюками».

Хлопець не хотів говорити про побачене.

— І це все?

— Там ще… купа порожніх консервних бляшанок, пластикових пляшок, каністр для води… Багато екскрементів… Сліди багать, — Тимур затнувся. Кадик, клацнувши, метнувся вгору-вниз по горлу.

— Договорюй, українцю, — тихо промовив американець, — це ж ще не все…

— Ну… залишки вогнищ… вони оточені купками обгризених кісток. І я… я думаю… що це…

— Людські кістки, — якимось дивним, знущальним тоном закінчив Алан.

— Е… так. Власне, я певний: там лежать людські кістки, цілі кістяки. Але як ти…

— По-моєму, це також очевидно, — роз’яснив інженер. — Боти їдять людей.

Тимур загальмовано кивнув:

— Я теж про це подумав. Боти стали людожерами.

— Це неможливо, — Стефан застогнав, схопившись руками за голову. — Звідки така певність? Може, це кістки баранів чи… чи ще чиїсь… я не знаю…

Алан скептично гмикнув:

— Подумай сам, Стефане: Сан-Педро вони спустошили, на крихітних городах ніхто більше не порається, ніхто не возить з Калами харчів. Сумніваюсь, що ці демони їздять на закупи в Антофагасту або ночами полюють на пустельних ховрахів. Чотири десятки молодих організмів, що майже не сплять, вимагають енергії. Одною травою і тушканчиками вони не проживуть, — Ґрінлон говорив відразливі речі, але ніхто його не зупиняв; він мав рацію. — От вам і пояснення, панове, куди поділись чотириста чоловік із Сан-Педро. Для ботів вони наче худоба. Рухомі запаси м’яса.

— Дванадцятирічні хлопчаки поїдають дорослих чилійців… Мене зараз вирве!

Стефан Ермґлен старався з усіх сил, але не зміг себе довго стримувати, спорожнивши шлунок під ноги. Кислуватий запах блювотиння залляв салон.

— Щоб ти здох! — проревів Ріно.

— Пробач, Ріно…

— Як не обісцяють, то обригають! — шия Хедхантера вкрилась червоними плямами.

— Пробач… Я не хотів…

— Я тебе пришибу, недоростку! Клятий коновале! Після повернення будеш мити всю машину, мудак!

— Обов’язково, Ріно, все вимию, тільки заспокойся.

— І навіщо я тільки взяв тебе з собою?!

Тимур не зважав на перепалку між південноафриканським найманцем та фізіологом. Одна тривожна здогадка гризла його мозок. Він раз за разом повертався до того, що сталося з Джеффом та Алондрою коло печер, де ховалися «малюки». Якщо припустити, просто на хвильку припустити, думав хлопець, що боти дізнались заздалегідь про їхній прихід, ще до того, як американець та чилійка виїхали з лабораторій, то цілком імовірно, що ці вилупки так само взнали про нову вилазку. Тимур поняття не мав, як таке можливо, яким чином боти отримують інформацію, проте інтуїція підказувала, що загибель Джеффрі сталася не через збіг обставин чи фатальну необережність. Боти знали. Знали заздалегідь і чекали… Тоді чому вони пішли зараз? Злякалися? Оце навряд.

Тимур не витримав і вилаявся. Ріно здивовано покосився на українця.

— Не дивись так на мене. Просто ми знову на крок позаду них…

Місяць зайшов. Темрява стала нестерпною.

LXXII

Субота, 22 серпня, 03:26 (UTC –4)

Околиці Сан-Педро

Джипи, не пригальмовуючи, синхронно зіскочили з шосе і під’їхали до мертвяка, що лежав посеред пустелі. Спинились з обох боків від тіла. Ліворуч — машина Ріно, праворуч — позашляховик африканців. Фари погасили.

— Я можу вийти й оглянути тіло, — запропонував Стефан.

— Сиди й не рипайся, — осадив його Хедхантер.

Запала похмура хвилинна мовчанка.

Ріно клацнув вимикачем, увімкнувши дальнє світло. Трикутна частина пологого плато відділилась від темряви. Хедхантер уважно видивлявся поверхню пустелі.

Вимикач клацнув знов, і світло погасло.

— День-два тому, — втупившись у темряву, проказав здоров’як, — тут пройшла велика група людей. Піску тут майже немає, і не всі сліди завіяло вітром.

— Вони переганяли кудись своє «стадо», — припустив Алан.