Бот - Страница 121

121

— Ти здуріла, Бекко! — Тимур хотів викрикнути щось ще, але вчасно збагнув, що це марно. Він усе зрозумів. — От курва! — злість швидко поступалась паніці.

Дівчина стрибнула на нього. Він зустрів її ударом ноги у живіт, після чого, не чекаючи, метнувся вперед і притиснув чилійку до лежака. Ребекка, звиваючись, намагалася вдарити хлопця ножем. Якби ніж був коротший, вона вже випустила б йому тельбухи. А так їй не вдавалось вивернути долоню і нанести ко́лючий удар. Лезо ковзало по спині, шматуючи шкіру, проте не зачіпаючи важливі органи та м’язи.

Тимур спробував її здушити, але втямив, що таким чином залишиться без шкіри на спині. Тоді він прийняв рішення тікати. Рвучко відсунувшись, хлопець стрибнув уперед і витягнувся впоперек ліжка. Ребекка вчепилась за його ступні і кілька разів полоснула ножем по литках. Стало боляче. Кров поплила по простирадлу. У відповідь програміст з’їздив їй п’яткою по зубах і звалився з правого боку лежака. Але тут таки усвідомив, що недооцінив суперника. Кровожерна істота, на яку перетворилась чилійка, вихором перелетіла матрац і всілась на нього. Тимур відчайдушно замахав руками. Ребекка, по-звірячому фиркаючи, намагалася дістатися ножем до його горла.

Ненароком зачепивши простирадло, програміст потягнув його на себе. Захист з того вийшов ніякий, та раптом щось важке й холодне буцнуло йому в око. Пістолет! Ризикуючи підставити шию під ніж, хлопець підняв руку і намацав «Беретту». Тремтячим пальцем зняв запобіжник і приставив ствол до ніздрі нападниці.

Ребекка заверещала. Тимур, не думаючи, тричі поспіль натиснув на спусковий гачок. Глухі постріли струсонули кімнату. Голову дівчини три рази відкидало від дула. Ніж випав з її руки. Після того як третя куля ввігналась в обличчя, тіло Ребекки обм’якло і Тимур з відразою відкинув його вбік.

Кілька секунд він просто лежав, оговтуючись.

Та це ще був не кінець.

Хлопець напружився, коли калюжею світла, що виливалась з коридору, прошмигнула чиясь тінь.

— Виродки! — процідив Тимур і навмання пальнув у прохід. Він уперше подумав про те, що не вибереться живим з Атаками. Куля дзиґнула, зрикошетивши від стіни.

— Це я… — долинув з-за одвірка спокійний голос Хедхантера. — Не стріляй.

Тимур важко дихав, все ще тримаючи «Беретту» на витягнутій руці.

— Не стріляй. Чуєш, супермене? — повторив Ріно. — Я заходжу.

Справа у дверній проймі вигулькнула голова південноафриканця. Він, як міг, широко розкрив дрібні круглі очі, звикаючи до півтемряви у спальні. Зрештою розгледів хлопця і оголене тіло вбитої чилійки.

— О, братан, бачу, ти непогано проводиш час! — глузуючи, гмикнув Хедхантер.

Тимур роззирнувся. Підлога та ліжко забризкані кров’ю. По центру, задерши розквашену голову, лежить Ребекка. Навіть мертвою вона не втрачала своєї викличної краси.

— Іди ти в жопу, — програміст втомлено схилив голову і опустив пістолет.

— А глянь, що в мене є! — Ріно зайшов у кімнату і ввімкнув світло. У правій руці він тримав за волосся відрізану голову професора Ємельянова. Ще свіжа — з шиї на ламінат капотіла кров.

— Що це за дурнувата манера постійно відрубувати голови? — українець відреагував доволі мляво. Навряд чи після останніх трьох днів у світі знайдеться хоч щось, що могло б його здивувати. — У тебе що, якісь комплекси з дитинства? Невже не достатньо просто його вбити?

— Нє, — Хедхантер удавано нахмурився. — Ти прикинь, підловив засранця, коли він лаштувався випустити ботів з «EN-2»! Мудак хвицався, як теля.

— Друга машина… — промурмотів Тимур, хитаючи головою. — Вся друга машина.

— Добре, що ти сам розкумекав.

— А Ребекка?

— Вона час від часу трахалася з Кацуро, іноді не гребувала моїми хлопцями. Гадаю, хтось із них — японець, Донґі чи Френкі — накачали її тою сірою гидотою.

Тимур похолов:

— Але це означає, що будь-хто з нас може бути зараженим…

Хедхантер підійшов до нього і простягнув руку:

— Вставай. Сидячи тут, ти нікого не вилікуєш.

CI

— Як ти здогадався? — почав розпитувати українець.

Ріно вправними рухами перев’язував покремсане передпліччя Тимура.

— Того дня, коли тебе привезли з Антофагасти, я оглянув другий «Туарег». Той, який атакували в ущелині, пам’ятаєш?

— Звісно.

— Мені стало цікаво, як мої хлопці відбилися, а розпитувати я не люблю.

— І?

— Багато дивного було. Я думав, їх застукали зненацька, думав, боти обстріляли їх та й по всьому, ми ж чули постріли.

— Так.

— Вели вогонь не боти, — Ріно зиркнув Тимуру у вічі, ніби запитуючи, чи він розуміє, що це означає. — На машині не було жодної подряпини, сліду від кулі чи шроту. Це мої рубаки пробували відгавкуватися, відкривши пальбу. Я запитував себе, чому, маючи на руках стволи, боти ними не скористалися? «Малюки» вміли стріляти, та попри це знову скористались камінням. Чому? — амбал зробив паузу, а тоді сам відповів на своє питання: — Вони не збирались нікого убивати, Тимуре. Боти поцілили у мого гереро і обкидали джип, аби відігнати мене й Джеффрі від ущелини, розділивши колону. Це їм, природно, вдалося. Тоді вони налетіли на другу машину і скропили всіх, хто в ній був, тим сірим слизом.

— Певно, після «контактів» із селянами з Сан-Педро вони добре знали, як діє розчин, — підтакнув Тимур.

Хедхантер закінчив обмотувати руку програміста і дбайливо зав’язував останній вузол.

— У Нахаса, гадаю, сталося передозування. І його просто викинули по дорозі, — додав він.

121