Бот - Страница 122

122

— А як ти додумався до того, що боти накачують розчином селян? — спитав хлопець.

— Я почав думати про це після зустрічі з Віллом Ноландом чи… радше з тим, що від Вілла лишилося. Пам’ятаєш?

Тимур кивнув.

— Він був сліпий і попри це кинувся переслідувати нас. Щось керувало американцем. Гадаю, кілька ботів залягли поміж довколишніх скель і «вели» його на нас із Джеро. Таке було можливо тільки в тому разі, якщо Вілл став таким самим, як вони. Став одним зі зграї. Я довго не вірив, але почав підозрювати, що його інфікували… А ти?

— Такі думки проскакували давно, але якось не вірилося, — Тимур стиснув кулак і покрутив рукою. М’язи пропікало вогнем. — Про екіпаж з другої машини додумався тільки сьогодні, за секунду до того, як вона, — хлопець з відразою покосився на мертву чилійку, — стрибнула на мене… Чому ти раніше нічого не казав?

— То були лише припущення. Я непокоївся ще з того часу, коли знайшов рацію. Вона спокійнісінько лежала на панелі під лобовим склом «Туарега». Хай які мої хлопці були налякані, не почути її було неможливо.

Тимур скрушно зітхнув.

— Вони не чули, бо людей у машині тоді вже не було.

— Ага. А потім, в якийсь момент усе склеїлося докупи: моя зустріч з Віллом, загибель Джеффа, засідка біля Пурітами… Останнє, що переконало мене, — зникнення світла під час того свинства, яке замутили ви з тою французькою дівахою.

— Поки ти не розпочав стрілянину, свинством навіть не пахло. Подумаєш, боти зайнялись онанізмом.

— Ет, яка зараз різниця. Словом, коли Ральф сказав про останні вісті від інформатора, я не здивувався. Ставало очевидно, що на боці «малюків» виступає союзник, і цей союзник засів посеред нас.

Ось так усе стало на свої місця. Боти дізнавались про плани людей, щойно вони були задумані, витягуючи інформацію через власні «вуха» й «очі» у лабораторії. Через Кацуро вони винюхали про вилазку Ріно та Джеффрі, а згодом — про нічну газову атаку. Водночас «малюки» не переставали накачувати наноагентами селян з Сан-Педро, отримуючи доступ до їхніх думок, волі, свідомості. Таким чином боти довідались про засоби хімічного захисту, а також (від одного з вірних псів Макаки) про маленького Джеймі, який допоміг дістати альдостерон і протигази. Люди слугували невичерпним джерелом інформації, ставши для ботів чимось на кшталт інтернету. Боти лізли в їхні голови, як тільки натрапляли на щось незрозуміле, точно так само, як ми кидаємося в «Google» чи «Yandex», почувши незнайоме слово чи назву. Як і світова мережа, людські голови не завжди давали правдиву інформацію, та все ж її було достатньо, аби пришвидшити розвиток «малюків» у десятки разів.

— Що тепер? — глипнув на Ріно Тимур.

Здоровань перезаряджав частково спорожнілу обойму «Беретти».

— Треба провести зачистку. Визначити, хто є хто.

— Кацуро точно заражений.

— Ну, це очевидно. Я чомусь не думаю, що він — єдиний.

— У тебе є припущення, як перевірити решту?

— Не знаю, — ґевал знизав плечима, — може, битиму їх по черзі, поки не зізнаються.

Незважаючи на нервове напруження, Тимур посміхнувся:

— Ріно, це навряд чи допоможе. Ти мені пробач, але це хибний метод.

— А як інакше? — розвів накачаними руками південноафриканець. Іншими методами він володів слабо.

Хлопець замислився.

— У корпусі «EN-2» є так зване «крісло покути» — фактично, знаряддя для тортур. На ньому ботів карали за погано виконані завдання.

— Не розумію, — торкнувся лоба Ріно.

— Там є апарат з мідними котушками, щось типу того, він може генерувати магнітне поле великої потужності. На нормальну людину воно ніяк не подіє, зате бот… або заражений відчуватиме сильний біль. Під дією магнітних хвиль нанороботи будуть прагнути відірватись від мізків. Безперечно, це якось проявиться. Принаймні мімікою. Може, вони кричатимуть…

— Кричатимуть? Це супер! Та ти молоток, фелла! — обличчя Хедхантера просяяло. Він поплескав Тимура по плечі і віддав йому пістолет. — Так і зробимо!

— Я, правда, не знаю, чи Ральф, Алан та інші погодяться на таке…

— Ти думаєш, я їх питатиму? — криво, але в той же час з неприхованим злорадством посміхнувся Ріно. — Ходімо. Тільки будь мужиком. Без тебе мені не впоратися.

CII

Субота, 29 серпня, 01:13 (UTC –4)

Спальне крило корпусу «DW»

Тієї ночі, либонь, не спало півлабораторії.

Лаура Дюпре в самих трусиках і майці добрих півтори години міряла кроками кімнату. Через напружені роздуми у неї піднявся тиск. Очі почервоніли й пекли. У потилиці пульсував тихий, але неприємний біль.

Дівчині ніяк не вдавалося відігнати з-перед очей картину вечірнього розстрілу. Неначе кадри з фільму, вона раз за разом прокручувала у голові вчинений Ріно розстріл та моменти, що йому передували.

Один за одним боти падають на пісок, корчаться, спливають кров’ю. Обличчя перекривлені, з рота пливе рожева піна. Решта не зважають, продовжуючи мастурбувати. Вони зачаровані статевим актом на екрані і не помічають загибелі товаришів. Не розуміють, що наступним може стати будь-хто з них.

Лаура ніяк не могла вирішити для себе, що стояло за цим моментом: основний інстинкт чи неконтрольований потяг до задоволення, жага плотських утіх? Адже бажання продовжити рід і охота отримувати кайф від сексу — різні речі. Чомусь — вона сама не знала чому — це здавалося важливим.

Затим дівчина занурилася трохи глибше. Перенеслась до моменту, коли Тимур

…показує боту (психоістоті) кольорові зображення фракталів. Побачивши малюнки, бот починає стогнати, його повіки тремтять, дихання пришвидшується. Він явно отримує задоволення. Від чого? Від малюнків?..

122