Бот - Страница 154

154

Ріно сторожко зирив на недоростка. Попри скромні габарити, здоров’як безпомилково розпізнав у пігмеєві колегу по цеху. Щось підказувало: вельми небезпечного колегу. Джеймі тим часом підступив упритул, занурив руку в рюкзак і витягнув звідти… чотири товстенних пачки з грошима.

— Es un regalo… hay para todos, — смиренно, і разом з тим урочисто проказав він, ткнувши гроші Тимуру.

Хлопець збентежився від несподіванки.

— No entiendo, señor, — відповів єдине, що спромігся згадати, програміст, мнучи пачки пальцями. Він був шокований. Коротун видавався йому казковим ельфом.

— Ентьєндо, ентьєндо, — встрянув Хедхантер. Розчепіривши пальці, поклав м’язисту долоню на гроші, аби Тимур не здумав їх повернути.

— Ми не можемо взяти бабло, — прошепотів хлопець. — Це якось…

— Заткни хавало! — рикнув на нього Ріно.

Заледве стримуючи набуті за роки кримінальної практики рефлекси, заглушуючи знавіснілих демонів у голові, Джеймі відступив кілька кроків назад і жестом ще раз показав: беріть. Трохи нервовим вийшов той жест. При цьому його погляд не відривався від чотирьох пухкеньких пачечок. Макака багато чого чинив за життя, але такого геройства, такого безкомпромісного самозречення — ще ніколи. Він аж спітнів.

— Muchas gracias, chica! — кинув услід Хедхантер.

Карлик похолов. Це йому почулось чи переросток справді обізвав його дівахою? Джеймі запе́кло, виклично вп’явся у гіганта. Ніздрі роздулись, мов кратери. Думки про Бога зі свистом повилітали крізь вуха. Таких дебелих і нахабних гівнюків він ще не зустрічав (на вигляд Ріно був чи не втричі більшим за куцана). Ви тільки гляньте, скотина яка: йому дають купу грошей, а він… гр-р-р! У Макаки від збудження почала смикатись щелепа. Він пожирав амбала хижим поглядом, уявляючи, як дістає з рюкзака «гармату», повільно наводить дуло на здорованя і відстрілює його слонячу цюцюрку аж ген до тих пагорбів.

Але ні. Ні! Він же дав слово Господу!

Така вона доля всіх ревних служителів Бога. Ти робиш добро, а тобі серуть в обличчя. Джеймі рвучко розвернувся, заскочив на мопед, сяк-так напнув на голову шолом і погнав геть, благаючи Господа більше не випробовувати так його терпіння.

Чоловіки та дівчина лишились самі при дорозі.

— Ти чого його чикою назвав? — піднявши брову, спитав Тимур.

— Ну, це ж по-їхньому чувак чи друзяка, — ґевал кинув питальний погляд на хлопця: — Хіба ні, фелла?

— Ти безнадійний, Хедхантере, — махнув рукою програміст. Він не підозрював, що південноафриканець кілька секунд тому перебував на волосинку від смерті.

— Скільки там? — дивлячись услід дирчику, поцікавився Ріно.

— Три пачки з банкнотами номіналом 5 000 песо, — перераховував Тимур, — і одна з купюрами по 10 000, загалом це… два з половиною мільйони песо.

— Точніше, фелла. У нормальній валюті.

— Приблизно п’ять тисяч доларів, Ріно.

Хедхантер розтягнув кутики губ і підморгнув:

— От вам і гроші на дорогу додому, хлопці.

Лаура, яка довго була під враженням від чилійської щедрості, нарешті очуняла:

— Цей ліліпут… на мопеді… він же смердів гівном. Чи то мені приверзлося? І взагалі, що це було? Чому він віддав нам свої гроші? Я не розумію, ми його не просили…

— Пішли, дівко, — Ріно торкнувся її здорового плеча, — вічно ти лізеш зі своїми філософськими штучками… — Для повного щастя Хедхантеру не вистачало лиш одного — закурити.

Через двадцять хвилин їх підібрав директор археологічного музею з Калами, який котив до Антофагасти, вирішивши на деякий час забратися з міста. Подалі від проблем.

Пізніше того ж дня, скориставшись послугами авіакомпанії «LAN Chile», Ріно, Лаура та Тимур вилетіли вечірнім рейсом до Сантьяго. О 22:01 їхній літак успішно приземлився в аеропорту чилійської столиці.

CXXIX

Здійснивши перший у своєму житті акт доброчинності і почуваючись реально крутим філантропом, Макака без пригод доїхав до Антофагасти. По дорозі він не порушив жодного правила дорожнього руху.

За чверть до третьої пополудні коротун, не криючись, прибув у головне місто регіону. Відразу попрямував до католицького собору на центральній площі.

— Де твій бос? — запитав він у хлопчика-служки, зайшовши у темне приміщення католицького храму.

— Сеньйоре? — не зрозумів прислужник.

— Хто тут у вас головний… ну, після Господа? — повторив Макака. — Мені треба з ним поговорити.

Хлопчик рукою вказав на худорлявого старця в чорній одежині, котрий, набожно склавши руки і схиливши голову, стояв під однією з ікон. Був вівторок, і крім сивого святоші в соборі більше нікого не було. Джеймі підступив до священика ззаду і нерішуче спинився. Старий не помічав карлика, продовжуючи зосереджено молитись.

— Ей… Пс-с… — окликнув Макака.

Чоловік розплющив повіки і обернувся. Джеймі потупився, почервонів.

— Чого тобі, сину мій?

— Я тута… ну… цеє… хотів би дещо… туди… — Макака не міг дібрати слів. Так і не сказавши нічого путнього, курдупель прикусив губу і мовчки передав сивочолому стариганю свій рюкзак.

Панотець розкрив сумку, зацікавлено заглянувши всередину. Навіть у півтемряві нефа він побачив, що в рюкзаку лежать гроші. Цілі паки грошей. Дуже багато товстенних пачок з грошима.

— Кому це? — вирячився священик.

— Господу, — твердо проказав Макака. — Будь ласка, передайте все це Господу.

— Я не…

— Роби, що я сказав, тупоголовий бевзю! — заверещав коротун, тут-таки похопився і, боязко озираючись по сторонах, попросив вибачення: — Пробачте… Вибачте, отче… Я не це хотів сказати, — карлик кілька разів кинув наляканий погляд собі за спину і один раз уважно обдивився стелю собору. Ніби все спокійно. Не почув. — Просто… Гадаю, ви знаєте, як краще їх використати. Зробіть так, щоб вони дійшли до Господа.

154