Бот - Страница 155

155

Старий священик не розумів, чого від нього хочуть, але, зважаючи на неврівноважену поведінку низькорослого прочанина, вирішив не перечити. Канонік ще раз зазирнув до наплічника і, знічено скривившись, витягнув звідти величезний блискучий «Маґнум». Він утримував револьвер за гладенький ствол, бридливо стискаючи його двома пальцями, так наче щойно видобув пістолет зі стічної ями.

— Ой! — сказав Макака і ще більше почервонів.

— Я думаю, — сконфужено промовив священик, — Господу це не знадобиться.

— Так, так, звісно. Можете його… е… викинути.

Сповідальник геть отетерів:

— Добре…

— Добре. Я тоді піду.

— Гаразд, йдіть.

Панотець і далі тримав «Маґнум» на витягнутій руці, наче боявся, що від одного поруху він може вистрелити. Джеймі розвернувся і почалапав геть.

Несподівано, коли Макака майже дістався до виходу з собору, стариган впустив револьвер додолу (довго втримувати півторакілограмовий, повністю заряджений «Маґнум» двома пальцями за змащений ствол практично неможливо). Пострілу, звісно, не відбулось, зате грюкіт від удару метала об кахлі розірвав на шматки благочестиву тишу собору.

— А-а-а! — закричав Джеймі. По тому заплющив очі, впав на коліна і схилив голову, покірливо чекаючи, коли стеля хряснеться на його грішну макітру…

О 20:00 того ж дня Джеймі Макака добровільно здався поліції, попередньо написавши розгорнуте зізнання в усіх своїх злочинах. Документ зайняв вісім аркушів А4 і містив у собі не тільки перелік злочинів, але й детальний опис схем поставки наркотиків до Антофагасти і Сантьяго-де-Чилі, включно з паролями, іменами кур’єрів та адресами криївок. Поліцейським Чилі та Болівії знадобилося два місяці для того, щоб переловити всіх, кого набожний карлик згадав у своєму автобіографічному маніфесті.

Відтоді Джеймі більше не називали Макакою. У тюрмі коротун невтомно переповідав історію про те, як Бог послав до нього ангелів. Ангели прийшли і попросили 39 протигазів і ще трохи якихось таблеток. Він уже забув, яких саме. А потім пішли. Оскільки з першого разу Джеймі не догнав, що до нього навідались посланці Божі, через два тижні Всевишній спустився особисто. У просвітницьких цілях смальнув пігмея блискавкою. Після такого діватись було нікуди — і Джеймі прозрів. Тож у в’язниці куцого чилійця нарекли Джеймі-Що-Бачив-Бога. Іноді Джеймі надміру захоплювався деталями і яскраво розписував, як на своєму шляху до Господа він тричі обісрався: один раз під час зустрічі з Мовчазними Ангелами, і цілих два рази — в момент особистої аудієнції. Через це позаочі його величали менш пафосно, але так само божественно — Джеймі Дристун.

CXXX

Середа, 2 вересня, 03:18 (UTC –4)

Міжнародний аеропорт «Артуро Меріно Бенітес»

Грошей на готель усе одно не вистачило б. Купивши квитки, Тимур, Лаура та Ріно залишилися ночувати в аеропорту Сантьяго.

Тимуру не спалося. Згрібши рештки грошей, які лишилися після купівлі квитків та спустошення аеропортового кафе, хлопець подався шукати інтернет-точку. Йому пощастило. В одному із залів надибав два комп’ютерні бокси. Заплативши за годину доступу до мережі, Тимур запустив «Skype».

В Україні було двадцять по дев’ятій ранку. Аліна була онлайн. Тимур двічі клацнув на рядку з її іменем. Після десятка гудів прозвучало характерне клацання, просигналізувавши про встановлення зв’язку.

— Доброго ранку… — тихо привітався хлопець.

Дівчина мовчала.

— Я тебе не розбудив? — Тимур завбачливо не вмикав режим відеозв’язку. Аліна чула його голос, але бачила перед собою чорний екран.

— Це… ти?.. — зрештою озвалася дівчина. Голос був розлючений.

— Це я, — просто сказав Тимур. — Я повертаюсь.

— Ага.

Він зітхнув:

— Знаю, мені багато чого треба розказати.

— Можеш не напружуватися.

— Навіть так… Хочеш сказати, між нами все скінчено?

Вона не відповіла. У Тимура відлягло від серця.

— Що б ти там не накрутила, не роби поспішних висновків. Завтра я прилітаю до Києва. Ми зустрінемось, і я все поясню. Я хочу, щоб ти просто мене вислухала, — насправді він поняття не мав, як виправдовуватиметься. Казати правду хлопець не збирався.

— А де ти зараз?

— В аеропорту Сантьяго-де-Чилі.

— Гаразд, — апатично промовила Аліна. — Прилетиш, тоді подзвониш.

Тимур не зміг прочитати, що ховається за її холодним тоном.

— І ще… Грошей не буде.

— Яких грошей?

— Мені не заплатили.

— Що? — в панцирі показної байдужості з’явилася тріщина.

— Я не мав можливості написати, бо мене… нас усіх утримували, як у тюрмі. Потім усе пішло шкереберть. Я радію, що живим лишився. Про обіцяну платню можна забути. Я вертаюсь без грошей. Узагалі.

Аліна пригадала мамині слова: «Він і не їхав нікуди, я певна. Зараз, мабуть, валяється в обнімку з якоюсь шльондрою».

— Ти брешеш! Де ти був увесь цей час?

Тимур не стримався. Повів мишею і натиснув на кнопку із зображенням відеокамери, ввімкнувши відео. На екрані Аліниного ноутбука з’явилось зображення зони відправлень аеропорту «Артуро Меріно Бенітес». Перед камерою застигло обличчя Тимура: запалі щоки, засохла до бурої кірки кров, порепані губи, синці під очима.

— Я не брешу…

— Ти… ти… Що з тобою сталося? Хто це зробив?

— Ти не повіриш, але це боти.

— Що? Які боти? Чому ти не можеш розповісти все, як є? Будь ласка, Тимуре! Я все зрозумію.

Тимура аж замлоїло від злості. Йому закортіло розкричатися на неї. Хотілося обзивати найгіршими словами. Загорлати на все горло: «Ти, тупа курка! Ні хріна ти не зрозумієш! Мені довелося вбити невинну жінку! І це не був самозахист, бо вона не могла зашкодити мені!» Бажання зірватись було непереборним.

155