Бот - Страница 75

Кейтаро наморщив лоба і відвернув голову, наче готувався вийти з кімнати, але не торкнувся дверей. Після нетривалої заминки він відповів:

— Так.

— Тоді чому мені про це не сказали?! Я, як ідіот, третій день длубаюсь в обривках програмних кодів, намагаючись відшукати, в чому ж проблема, і навіть не відаю, що Вадим Хорт насправді не удосконалював ботів. Він наділив їх власним компілятором, який може генерувати програмний код на основі будь-яких дій, і тепер боти можуть удосконалювати самі себе. Ви хоч уявляєте, наскільки велика різниця між запрограмованими ботами, які втекли, та ботами, які втекли і можуть програмувати самих себе?!

— Заткнись, — неголосно наказав старий японець. — Ти…

— Не затикайте мені рота!

— Ти не розумієш.

— Це ви ні чорта не розумієте! Скільки часу боти на волі? Третій тиждень, так? І весь цей час кожен з сорока двох «малюків» зі швидкістю торнадо всмоктував у себе нові знання, які миттю ставали доступними для решти. Той код, який ви підсунули мені, не має нічого спільного з тим, що нині коїться в їхніх головах! Над ним зараз сотні, а може, й тисячі нових макросів, і ми можемо тільки гадати, що в них.

— Охолонь, я все розумію. Тобі не говорили, бо це було своєрідним тестом. Мені було цікаво, чи ти докопаєшся. Вважай, щойно ти здав екзамен, підтвердивши кваліфікацію. У той же час, хлопче, — японець тицьнув пальцем на програміста, — ти не вловлюєш головного. Окей, Вадим перестарався, боти навчаються, і це пояснює, як вони здійснили втечу, як вижили в пустелі, як навчились писати. Я це знаю, це знав Хорт, а тепер дізнався ти. Я ж хочу почути відповідь на питання «чому?». Чому вони втекли? Що підштовхнуло їх? Що зробило такими агресивними? Самонавчання — це лише засіб, а не причина. Коли вони тікали, макросів ще не було. Боти взагалі не знали про існування зовнішнього світу.

Тимур ненадовго замислився, подумавши, що японець таки має рацію, а потім глухо пробурчав, опустивши погляд на ноги:

— Якби ви згадали про це раніше, Джеффрі та Алондра лишилися б живими.

— Може, лишилися б, а може, ні, — звів та опустив брови Кейтаро.

Українець стримав себе, пересиливши бажання зацідити японцю у писок.

— Чого ще я не знаю?

Джеп відкрив двері, переступив поріг. Не обертаючись, кинув:

— Втікаючи, вони забрали з собою півтори сотні ампул з наноагентами.

На хвильку Тимур розгубився, не розуміючи, що б це могло означати. Старий японець віддалявся по коридору.

— Але для чого? — гукнув хлопець навздогін.

Кейтаро лиш знизав плечима. Тимур повернувся до Ральфа:

— Боти знали про існування наноагентів? На дідька вони їм здалися? Це абсурдно!

Нейрохімік видихнув і проказав:

— Вони переплутали. Ми думаємо, боти хотіли забрати альдостерон. Вони відчували залежність від гормону на фізіологічному рівні. До втечі ампули з альдостероном зберігались у тому ж рефрижераторі, що й запаси агентів ІІІ покоління. Ампули однакові, відрізняються лише забарвленням: розчин альдостерону — прозорий, а рідина з наноагентами має темно-сірий колір з металевим блиском. Боти чомусь взяли темніші.

— Однак це означає, що…

— Так. Вони добре спланували втечу.

— І ви знали про це!

Ральф Доернберг відвів погляд, ховаючи руки за спиною.

Кацуро та Ємельянов якийсь час совалися в радіокімнаті, після чого по них зазирнув Штаєрман, і втрьох вони пішли обідати. Наче й нічого не сталося.

Виходячи слідом за ними, Лаура Дюпре поплескала Тимура, який все ще не отямився від почутого та усвідомленого, по плечі:

— Я нічого не втямила про макроси, але тепер принаймні ти розумієш, як я почуваюсь серед цих тхорів з пластмасовими мізками.

І Тимур дійсно розумів. Це наче опинитися серед двієчників з медичного факультету, що ставлять геморойні свічки пацієнту, який помирає від інфаркту, і не мати змоги хоч що-небудь змінити. Або почати хірургічну операцію, не знаючи, який у хворого діагноз.

Ральф, Тимур та Стефан лишились у радіорубці самі.

— Треба попередити Ріно, — на одному диханні проторохтів Стефан. — Витягти його з пустелі. Нехай кидає все і повертається.

Канадець повернувся до радіостанції. Кілька разів без особливого ентузіазму викликав Хедхантера. Всі рази — марно.

— Мабуть, він вимкнув рацію. Цей амбал не з тих, хто слухатиме чиєсь патякання у своєму вусі.

— Ми мусимо продовжувати, — наполягав швед. — Думаю, як тільки він натрапить на ботів, то зразу вийде на зв’язок. І тоді ми його попередимо… Ми ж не можемо кинути його напризволяще.

— Згоден зі Стефаном, — понуро притакнув Тимур. — Якщо боти дізнались про Джеффрі, значить, вони можуть підстерегти і Ріно.

Ральф похитав головою. Нейрохімік не поділяв Тимурових здогадів. Він не вірив, що «малюки» вистежили наближення Джеффа та Алондри. Їхню смерть спричинив банальний збіг. Швидше за все, вони наклали головами через необережність. Якось виказали себе, привернули увагу, зсунули камінь чи щось таке. Хедхантер — інша справа. Йому не вперше никати пустелею, ризикуючи життям. Ральф не сумнівався, що здоровань не пропаде. Та поряд з цим висіла одна думка, що не давала спокою: коли раптом щось піде не так і Ріно загине, його чорношкірі рубаки злиняють з пустелі зі швидкістю води, що змиває лайно в унітазі. Ніхто і ніщо їх не втримає. Ральф це розумів, а тому не хотів ризикувати.

Відтак ще три чверті години канадець не відходив від рації, мов папуга, повторюючи: «Ріно-прийом-як-чуєш-це-Ральф». О другій пополудні Тимур відчув, що фраза просякнула його наскрізь, навіки закарбувавшись у генах. Навряд чи він здивується, якщо через кілька років його первісток замість банального «ма-ма» першим почне лопотіти «Ріно-прийом… Ріно-прийом…». Утім, Хедхантер так і не озвався.