Бот - Страница 76

— Ральфе, — мовив Тимур, — досить. Вони не повернуться.

Канадець відхилився від мікрофона. Звів почервонілі очі на українця.

— Гаразд. Будемо чекати.

— Нема чого чекати, — на щоках хлопця палав нездоровий рум’янець.

— Хлопче, я тебе розумію, але не варто…

— Ні хріна ви не розумієте, — програміст говорив спокійно, але відчувалося, що це лиш затишшя перед бурею. — Загинуло п’ятеро людей, одного хлопця поранено. Ще двоє зникли, але мають усі шанси поповнити ряди мерців. А ми не знаємо, що діється в головах ботів! Невже ви не уявляєте, до чого…

Несподівано двері прочинилися. Тимур урвав репліку на півслові і повернув голову. З коридору виткнулась кудлата, маслянисто-чорна голова Сема.

— Містере Доернберг, Ґотто побачив на горизонті невідомий транспортний засіб, — повідомив гереро, на африканський манер «з’їдаючи» закінчення в словах. — Прямує сюди.

Тимур, Ральф та Стефан поскакували з місць і мало не збили Сема з ніг, виносячись на коридор.

— Звідки? — тримаючись за ліву частину грудей, спитав нейрохімік.

— З півночі, — африканець подумав і додав: — Я б сказав, не прямує, а… жене.

— Для повного щастя нам не вистачає тільки непроханих гостей, — ззаду, за грудниною, тужавів згусток тупого болю. Ральфу він страшенно не подобався.

— Хто це може бути? — вставив репліку Тимур, а тоді з погано прихованою надією в голосі: — Хтось дізнався про лабораторію? Нас викрили?

Нейрохімік проігнорував хлопця.

— Семе… — покликав він.

— Так, містере?

— Ось ключі. Зганяй у підвал і притягни дробовики з набоями. Захопи кількох своїх товаришів і мерщій жени до центрального входу. Второпав?

Частку секунди чорношкірий найманець вагався. Ральф відчув, як крига шугнула вгору по руках. Він небезпідставно очікував, що Сем навідріз відмовиться виконати наказ, однак гереро кивнув:

— Зрозумів, містере, — схопив ключі і побіг.

— І ще — нехай Ґотто повідомить Кейтаро чи Такеду. Приведи кого-небудь з японців.

— Буде зроблено, містере!

Через хвилину коло входу в «DW», окрім чоловіків, що спустились з радіокімнати, згуртувались Лаура, Кацуро та п’ятеро африканців. Двох найманців Ральф відправив на другий поверх, наказавши залягти під вікнами, але без команди не висовуватись:

— Можливо, це селяни, що ненароком сюди заїхали. Не думайте показуватись зі зброєю.

Біля ґейту лишились Ндонґа, Сем та Ті-Джей. Стали чекати.

Старезний двомісний пікап «Chevrolet» невизначеного кольору вигулькнув на пригірку, що тягся до житлової будівлі. Мотор бухикав, мов астматик, що от-от віддасть швартови і відпливе у кращий світ. Машину смикало, кидало вперед, вона відчутно перехнябилася на праве переднє колесо. За двісті метрів до огорожі двигун видав останнє «хр-р-р» і здох.

Дверцята розчахнулися, з кабіни висковзнули двоє.

— Живі, — в один голос вимовили Тимур і Стефан.

Ворота розкрились, і всі, хто ховався у тамбурі, висипали на подвір’я.

Ріно і Джеро без зброї, спорядження та мотоциклів шкандибали до будівель. Гереро шкутильгав, тримаючись осторонь від боса. Під його лівим оком висів бузково-багряний півмісяць — здоровенний синець.

Ральф вийшов уперед і відкрив хвіртку, впустивши чоловіків.

— Що з вами трапилося? — він марно силкувався погамувати ошаленіле серце, котре виконувало барабанну партію з якоїсь рок-опери.

Ріно ловив повітря короткими ковтками. Та ось, затримавши подих, він випалив:

— Покличте Кейтаро.

На той час на перед головним входом у «DW» зібрались майже всі, хто лишився в лабораторному комплексі. Вийшла навіть Ребекка. Але старого Джепа не було.

— Кейтаро Рока погано себе почуває і просив його не турбувати, — промовив Кацуро Такеда. — Я переповім йому все слово в слово. Розказуй, найманцю.

— Ботів ми не знайшли… — почав Хедхантер, але на ціле речення йому не вистачило кисню, серце надто швидко ганяло кров.

— Ви що, продали мотоцикли? — вставив п’ять копійок Штаєрман, висковзнувши з-поміж воріт останнім. — Звідки цей доісторичний тарантас? — він ткнув пальцем на авто, що стояло з розчепіреними, неначе крила, дверцятами за електричною огорожею.

— Не перебивай мене, дятле, бо зараз відіб’ю на хрін твої мізки!! — Ріно спалахнув, мов политий гасом хмиз, але тут-таки знов захлинувся. Віддихавшись, він заговорив, гнівно блискаючи очима і ковтаючи склади: — Ми бачили Вілла.

— Що?! — вилупився Ральф. — Нашого Вілла? Вільяма?

— Так. Вілла Ноланда.

— Він живий? Де він зараз?

— Він не живий. Тобто… я не знаю. Я не можу пояснити. Він стояв… він рухався… але я сумніваюсь, щоб він був живим.

— Що ти верзеш? — не втримався Штаєрман.

— Бляха, я тебе зараз порву, гнидо! — заревів Ріно. Тимур з Ральфом перехопили його, не дозволивши дотягтись до Оскара. — Ще раз обірвеш мене, виродку, я відріжу тобі вуха, а тебе самого закопаю у пустелі вниз головою! — ґевал кілька разів махнув рукою, але, не діставши чилійця, вгамувався. — Ми сунули на мотоциклах через Долину Смерті, їхали по слідах, а потім Вілл… він вийшов з розщелини перед нами… І в нього не було очей, якісь згустки замість них, і взагалі все обличчя таке, наче по ньому пройшлись газонокосаркою, — Джеро тримався на безпечній віддалі за спиною Ріно, оточений іншими гереро, і після кожної фрази кивав. — А тоді він кинувся на нас. Він був мертвий. Я присягаюсь, Вілл був неживий. Нам довелося покинути мотоцикли, ми просто не встигли витягти їх із піску.